ПЕРЕПЛА́КАТИ, а́чу, а́чеш, док., розм.
1. неперех. Довго проплакавши, перестати плакати; наплакатися. — Чи переплакала вже? — спитав Ястшембський, виглядаючи з кабінета (Н.-Лев., II, 1956, 79); Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним і слова сказати; а він, що скаже слово, то й заллється сльозами, переплаче та вп’ять [знову] чита (Кв.-Осн., II, 1956, 87); // Перестати оплакувати кого-, що-небудь. Лежали їхні кості тут, у степовій глухомані, як на морському дні: забуті, замулені, і переплакали вже за ними матері, брати й сестри (Тют., Вир, 1964, 201); // перех., перен. Полегшити своє горе, біль, досаду і т. ін. сльозами. А може ще добро побачу? А може лихо переплачу? Води Дніпрової нап’юсь (Шевч., II, 1963, 66); Шкода, мовляв, про те й балакать, Чому ніколи більш не буть, Все — кажуть — можна переплакать, Все можна на світі забуть (Граб., І, 1959, 148).
2. перех. Плакати протягом якогось часу; проплакати. Цілу ніч переплакав він. І на другу днину плакав (Коб., І, 1956, 491).
3. перех. Плакати довше або сильніше, ніж хтось інший.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 252.