ПИНДЮ́ЧИТИ, чу, чиш, недок., перех., розм. Те саме, що настовбу́рчувати. — Хіба оцей біляк вас з глузду звів? — Один Гусак загомонів. — Чого ви, братця, так баньки повитріщали? — Ми попелясті всі, а він один між нас Своє пиндючить пір’я біле! (Греб., І, 1957, 44).
Пиндю́чити ніс (мо́рду і т. ін.), вульг. — бундючитися. Пиндючить ніс Остапова Горпина І, знай, все мацає на шиї свій дукач (Г.-Арт., Байки.., 1958, 127); [Герасим:] Ах ти ж погань! Мужва репана! Давно лизала панам руки, за верству шапки скидала, а тепер розжилася, кумпанію з панами водить і зараз морду пиндючить перед своїм братом! (К.-Карий, І, 1960, 400).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 355.