ПИ́НЯВО, діал. Присл. до пи́нявий. Добув [Василь] ще цеглину, виліз, просунув руку в продухвину й почав збивати бовдур. Розмахнутися було ніяк, отже діло йшло пиняво (Хотк., І, 1966, 118); Маржинка що візьме в зуби [сіно], то так перевертає язиком, так пиняво жвякає, якби своє тіло їла (Круш., Буденний хліб.., 1960, 172).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 356.