ПИСК, у, ч.
1. Високий неголосний звук, який видає яка-небудь жива істота. Чув Королевич на буці писк. Виліз на бука і дивиться: у гнізді троє змієнят плачуть (Казки Буковини.., 1968, 142); Як гарно в лісі! Ловить слух Синичок писк веселий… (Нех., Чудесний сад, 1962, 115); * Образно. Під купиною обізвався тихий писк чи то води, чи болотяного коріння (Стельмах, Хліб.., 1959, 356); // Плач немовляти. І чого не було в тому гомоні! І гучна людська гутірка, і жалібний голос пісні, і плач п’яної баби, і писк.. дитини (Коцюб., І, 1955, 21).
2. перен. Такий звук як вияв певних почуттів (незадоволення, збентеження, болю і т. ін.). Хто чим попав, то тим локшив. Піднявся писк, стогнання, охи, Враг на врага скакав, мов блохи, Кусався, гриз, щипав, душив (Котл., І, 1952, 238); На другий день, скоро світ, зібралися звірі до походу. Земля дуднить, галуззя хрустить, рев, крик та писк по лісі (Фр., IV, 1950, 69); Діти.. — числом десять, — зняли писк, хто тікав, хто хлипав, хто хапав мамів за спідниці і ховали голови під фартухи (Смолич, Мир.., 1958, 10).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 363.