ПИХОВИ́ТИЙ, а, е. Сповнений пихи (у 1, 3 знач.). Юра стикається то з пиховитими, зарозумілими дітьми «місцевої аристократії», то з «кухарчиними синами», яким заказано шлях до навчання в гімназії (Іст. укр. літ., II, 1956, 465); Поглянув [Соколов] на пиховиту позу Франковича (Ле, В снопі.., 1960, 280); Миготить радісна, невиразна, пиховита думка: — Між моїм родом — батьками, дідами, самими далекими пращурами — я перший іду до культури, до світла (Вас., IV, 1960, 14); // Який відзначається пихатістю. Начальник сталеливарного цеху, швидко переходячи від пиховитої самовпевненості до повної паніки, нервувався, смикав людей суперечливими наказами (Собко, Біле полум’я, 1952, 276).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 371.