ПИХТІ́ТИ, хчу́, хти́ш, недок.
1. Те саме, що пи́хкати. Колісник пихтів, одпихався, а вона [Наташа], як навісна, то одскакувала від його, то, прискакуючи, горнулася, мов вірна собака (Мирний, III, 1954, 277); Пихтять цигарки, в’ється дим з папірос… (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 181); Паровоз, що мав відвезти мого батька, вже пихтів, фиркав, наче кінь перед бігом (Томч., Готель.., 1960, 76).
2. перен., розм. Виконувати яку-небудь дію, докладаючи надмірні зусилля. Малий так старався, так пихтів, тягаючи за ними крейду або віхтик, що цілком заслуговував бути повноправним членом їхнього товариства (Ів., Таємниця, 1959, 143).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 372.