ПЛА́ЧУЧИЙ, а, е, рідко.
1. Дієпр. акт. теп. ч. до пла́кати 1. І пригадалася йому та дівчина плачуча… (Вовчок, І, 1955, 148).
2. у знач. прикм. Який буває під час плачу. Хлопчик нічого не хотів слухати. Плачучим голосом допитувався, де його мама (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 32).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 572.