ПЛОДЮ́ЧИЙ, а, е.
1. Який швидко розмножується, дає численне потомство (про тварин, рідше про людей). Серед свійських тварин однією з найбільш плодючих і скороспілих м’ясних тварин, як відомо, є свиня (Наука.., 9, 1956, 22); — Втечеш, коли дружина наплодила з півдесятеро: — А чого ж ти такий плодючий! (Тулуб, Людолови, І, 1957, 274); // Який дає багато плодів; урожайний. Ще ні на чиєму полі не було такої доброї пшениці, як у Оришки, нічия огородина не задалася така плодюча (Мирний, IV, 1955, 211); Зумій же чуть, як переходять соки Крізь дерево плодюче та високе (Рильський, І, 1956, 62).
2. Здатний давати й живити багату рослинність; родючий. Мої думки снувалися довгими скибами плодючої ріллі (Стеф., І, 1949, 174); Із чорної, плодючої землі густо та зелено — сходи (Головко, II, 1957, 78); // Який має такий грунт (про місцевість, край і т. ін.). Отака ти [моя земле] у мене плодюча (Мал., За.. морем, 1950, 163).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 590.