ПЛЮГА́ВЕНЬКИЙ, а, е, зневажл. Зменш. до плюга́вий. Насилу виліз із бебехів пан Цибульський: таке плюгавеньке, товстеньке, кирпате (Стор., І, 1957, 154); Тут на віддалі, Іванові Порфировичу з дружиною дворяни, що стояли внизу, здавалися зовсім маленькими й зовсім плюгавенькими — не пара їм з дружиною, таким огрядним та широким (Полт., Повість.., 1960, 131); — Он ти який, сеньйоре Олів’єро! Нікчемний, плюгавенький чоловічок. А говорять про тебе хтозна-що! (Ю. Бедзик, Вогонь.., 1960, 152).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 598.