ПОБА́ВИТИСЯ, влюся, вишся; мн. поба́вляться; док.
1. чим, з ким і без додатка. Забавлятися, гратися якийсь час. Навчився Василь уже і люльку смоктати — а мати мов і не бачить, хай побавиться дитина (Мирний, IV, 1955, 78); — Воно [дівча] ще молоде. Нехай побавиться, аби не нарікала потім, що запрягли її до роботи, — говорила «бабця», як уже зарані величали усі стару їмость [попадю] (Хотк., II, 1966, 10); Ольга пішла до неї й попросила дати їй побавитись лялькою (Коп., Лейтенанти, 1947, 131); Іван Васильович побавився з Ігорком, поклав його спати (Вишня, II, 1956, 76); — Ти б пішов побавитися трохи з хлопцями надворі, поки я в хаті (Турч., Зорі.., 1950, 167); // Веселитися, розважатися якийсь час. — Вам буде весело: і поговорите, і побавитесь. Ватя заграє на фортеп’яні, а ви ще й потанцюєте (Н.-Лев., IV, 1956, 61); [Тетяна:] А хто ж тих паничів накликав сюди? Я, чи що? Вам же закортіло побавиться! (Мам., Тв., 1962, 244).
2. Грати в яку-небудь гру якийсь час. Митрофан Юхимович взяв з-під носа у Луся трійник. — Час не жде, давай я зроблю, а ти, поки порозумнішаєш, можеш у коників побавитись (Панч, II, 1956, 456).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 607.