ПОБРОДИ́ТИ 1, броджу́, бро́диш, док.
1. неперех. Ходити, гуляти якийсь час без певної мети і напрямку; поблукати. [Хлопець:] Діду! піду я по лісу поброжу [поброджу] (Мирний, V, 1955, 87); Роман.. коло самої греблі бере ліворуч, на леваду: хочеться на самоті побродити полями (Стельмах, Хліб.., 1959, 132); // Повільно ходити якийсь час по калюжах, болоту. Хоч і побродила [Маруся] по воді, та назбирала їх [рижиків] повнісіньке відро, іще й кошик (Кв.-Осн., II, 1956, 80); Не можна пропустити нагоди побродити в теплій ставковій воді (Донч., І, 1956, 51).
2. перех., діал. Потоптати, бродячи. Не жаль мені тої травиці, що її побродила, тільки жаль свого пір’ячка, що його поронила (Сл. Гр.).
ПОБРОДИ́ТИ2, бро́дить, док. Бути якийсь час у стані бродіння.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 627.