ПОБУРІ́ЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до побурі́ти. Він має довгі, побурілі від тютюну вуса.
2. у знач. прикм. Який став, зробився бурим. Рвучкий осінній вітер зривав з дерев побуріле листя (Добр., Ол. солдатики, 1961, 131); Вже серпень докошує в полі побурілу гречку і золотисті проса (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 96).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 629.