ПОВА́ЖИТИСЯ, жуся, жишся, док., розм.
1. Те саме, що відва́житися1. Дивувалися [люди] смілості Матія, що він поважився ще раз піднімати процес.., коли прокураторія [прокуратура] від нього відступила (Фр., V, 1951, 413); — Оцими руками задавила б я її на місці, якби вона поважилася ступити на ту землю (Коб., II, 1956, 136).
2. Зібратися, налагодитися. Старий Панько.. пильнував інспектора, і тільки той поваживсь злазити [з брички], дід підхопив його попід руки (Дн. Чайка, Тв., 1960, 101); Роман кинув тліючу губку на ожеред соломи, що лежав коло стодоли, і поваживсь тікати… (Коцюб., І, 1955, 120).
3. Те саме, що пова́битися; спокуситися. Тепер він, здавалося, вже не мав більше нічого ні на землі, ні в серці, на віщо поважилися б вороги (Л. Янов., І, 1959, 311); На брови поважився [Юхим], без приданого взяв [дівчину] (Ле, Ю. Кудря, 1957, 27).
4. Посягнути на кого-, що-небудь. [Принцеса:] Невже тобі неволя не обридла? [Лицар:] Обридла, тим-то я її боюся і втретє вже на неї не поважусь знов сміливим та необачним вчинком (Л. Укр., II, 1951, 216).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 632.