ПО́ВНЯВА, и, ж., рідко.
1. Те саме, що по́вня 2. Я мовчав від повняви щастя, що тепло розливалось по всьому тілі (Досв., Вибр., 1959, 37).
2. Те саме, що огря́дність. Ухопила [Марія Дмитрівна] теплу хустку і, незважаючи на свою повняву, бігцем перебігла веранду й подалася стежкою до моря шукати Костя (Дн. Чайка, Тв., 1960, 50).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 687.