ПОВОЛОКТИ́, очу́, оче́ш; мин. ч. поволі́к, волокла́, ло́; док., перех.
1. Потягти кого-, що-небудь по поверхні чогось. Дід витяг дуба з корінням та й поволік десь за собою (Укр.. казки, 1951, 110); Нічого Явдосі робити, поволокла його [сотника] самотужки в хату (Кв.-Осн., II, 1956, 202); Налетів на червононосого хорунжого Остап і накинув йому на шию аркан.. І поволік його по полю Остап, голосно скликаючи козаків (Довж., І, 1958, 252); // Понести на собі когось або щось важке, великого розміру, що звичайно торкається землі.
◊ [Ле́две (наси́лу і т. ін.)] но́ги поволокти́ — піти дуже повільно, з трудом (від старості, утоми і т. ін.). — Стійте тут! — промовив [Лушня] тихо. Усі стали. Один Чіпка без тямку поволік ноги далі (Мирний, II, 1954, 182); Поволокти́ кайда́ни, заст. — піти на каторгу. Його недовго мордували В тюрмі, в суді, а в добрий час В кайдани добре закували, Переголили про запас; ..І поволік Петрусь кайдани Аж у Сибір… (Шевч., II, 1963, 249).
2. розм. Взагалі понести кого-, що-небудь кудись. — Був тут поліційний комісар. Весь наклад простісінько з друкарні поволік до прокураторії (Фр., IV, 1950, 169).
3. Потягти за собою (перев. повільно, насилу). Коники.. сіпнули й соб і цабе.. і ледве поволокли ту завальну машину (Н.-Лев., III, 1956, 168); Танк бурею розгорнувся перед «Москвичем», водій хвацько підчепив його сталевим тросом і поволік у бік каналу, — мов комаху яку-небудь поволік! (Гончар, Тронка, 1963, 184).
4. Повести кого-небудь за собою силоміць або переконавши. — Ходи зо мною до пасіки. Поволік Яким Николу затінками попід берег, аж під.. вербу (Ков., Світ.., 1960, 9); Підскочив вовкуватий, довгоногий стражник, шарпнув жінку за руку й мало не бігцем поволік до юрби (Стельмах, І, 1962, 574).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 690.