ПОВТІША́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех. Утішати якийсь час. Дома своє лихо, своє невимовне горе, а там батько-мати недужі. Вирве Горпина хвилину вільну — біжить довідатись. Побалакає-повтішає (Мирний, І, 1954, 230); Посумує [Настя] часом, що живе в самотині, повтішає себе думкою.. про панича, та й ніхто про те не знає (Вас., І, 1959, 220).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 696.