ПОВЧА́ЛЬНИЙ, а, е.
1. Який містить у собі повчання, напучення. Двоє [селян] стояли осторонь,.. інколи докидаючи й від себе повчальне слівце (Смолич, І, 1958, 53); Плужника почали дратувати повчальні сентенції кабінетного завсідника (Грим., Незакінч. роман, 1962, 162); // Який буває при висловленні повчання, напучення. — Оксано, не спи! — несподівано проказав він повчальним тоном, щоб одвернути од себе.. увагу (Крим., Вибр., 1965, 407); Прислухається Марко до повчального, розважного голосу (Кир., Вибр., 1960, 384).
2. Який навчає чого-небудь, дає корисні відомості, служить уроком. Ще й досі була Хаєцькому впомки та перша ніч його незвичного старшинування. Гірка і повчальна ніч… (Гончар, III, 1959, 308).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 698.