ПОВІНЧА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех. Одружити за церковним обрядом; обвінчати. — Ні я свого чоловіка перед весіллям не бачила, ні він мене; батьки заручили й повінчали (Л. Укр., III, 1952, 470); Так ніхто з селян і не побачив, як князь Четвертинський одрікся од батьківської віри і як його повінчали з ляхівкою (Стор., І, 1957, 370); — Тільки який же вас піп повінчає? Вона ж, мабуть, католичка, а ти магометанської віри?.. (Гончар, Маша.., 1959, 7); * Образно. — Голоту й землю повінчать! тоді лиш буде вічна згода (Тич., І, 1957, 71).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 673.