ПОВІРЯ́ТИ, я́ю, я́єш і рідко ПОВІ́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., ПОВІ́РИТИ, рю, риш, док., перех.
1. Розповідати, звіряти кому-, чому-небудь щось потаємне, інтимне. [Тетяна:] Другому б я цього і не сказала, а вас я не соромлюсь; так вже привикла вам свою я душу повірять! (К.-Карий, І, 1960, 159); Ти мене кличеш звечора й зрання, Ти мене кличеш пізньої ночі, Ти мене кличеш в ясне розсвітання, Думи мені повіряєш пророчі (Забашта, Квіт.., 1960, 70); Колись чуття-пережиття повірювала я картинам (У. Кравч., Вибр., 1958, 268).
2. Виявляючи довір’я, доручати, передавати кому-небудь когось, щось; довіряти. Йому генерал від самісінького царя суму повіря казенну (Кв.-Осн., II, 1956, 143); Кому казну повірю я? (Котл., І, 1952, 185).
3. рідко. Довіряючи комусь, давати в борг. Вона мене здавну [здавна] знає, мед-горілку повіряє (Чуб., V, 1874, 1033); — Гайда, братця! разом погуляємо… Може шинкар повірить, а може знайдеться добрий чоловік, почастує… (Мирний, І, 1949, 285).
4. рідко. Робити перевірку, перевіряти. Той екзамен робив сам митрополит, повіряючи екзамен по всіх науках разом (Н.-Лев., І, 1956, 363).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 674.