ПОГАНЕ́НЬКИЙ, а, е, розм. Досить поганий; негарний. Живе [Кривинюк], як видко по всьому, досить стіснено [важко], хата в нього дуже поганенька (Л. Укр., V, 1956, 383); — А виправка у вас поганенька, — зауважив штабс-капітан (Добр., Ол. солдатики, 1961, 44); Поганенькі вірші; Поганеньке почуття образи десь заворушилося в душі (Панч, На калин. мості, 1965, 94); — Чи не романтична історія криється за цією допомогою? — прокинулись поганенькі думки (Стельмах, II, 1962, 253); Прийшов він хутко. Поганенький на личку, рябий, як решето (Вовчок, І, 1955, 177); А Ригорович аж увесь чуб обірвав собі з серця, що й поганенька б то баба, та над ним глузує (Кв.-Осн., II, 1956, 184).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 701.