ПОГЛА́ДИТИ, джу, диш, док., перех. 1. Провести долонею, рукою, пальцями по поверхні чого-небудь. Старшина засукав рукави, погладив довгого вуса (Коцюб., І, 1955, 37); Запевняють, що їй [відьмі] треба Лиш погладити рукою, Щоб свиня пропала сита, Або навіть віл здоровий (Л. Укр., IV, 1954, 167); Старий Мельхиседек погладив держака своєї шаблі (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 251); // Провести долонею, рукою, пальцями, вирівнюючи, розправляючи що-небудь. Дорош погладив маленькою рукою скатертину на столі (Тют., Вир, 1964, 163); // Проводячи долонею, рукою, пальцями, приголубити, попестити кого-, що-небудь. Дивиться Олександра, як її дитина рученята простягає до людей; як хто копієчку дасть, хто бублика, інший чорняву головку погладить (Вовчок, І, 1955, 34); Зовсім мале, безпорадне [лоша], воно.. довірливо йшло в руки бійців. Кожному захотілося погладити його (Гончар, III, 1959, 137); Вийме [Яшко] з пазухи [сопілку], ніжно по струпцях погладить, де розколинка скраю, пильно обдивиться і щось заговорить до неї, втішно так (Головко, І, 1957, 131); * Образно. Коли ж холодна зоря північна промінням руки погладить їй, вона загляне востаннє в вічі, заплаче й зникне в півтьмі глухій… (Сос., І, 1957, 317).
Погла́дити доро́гу — випити на дорогу (для удачі, на щастя). — Ну, бери ж кубок, — каже гетьман, — да підкріпись на дорогу. До Чорної Гори не близький світ. Ось і ми погладимо тобі дорогу (П. Куліш, Вибр., 1969, 97); [Батько:] Вип’ємо ж на коней та погладимо гостині дорогу, та й будемо вертатись додому (Вас., III, 1960, 103); Погла́дити по голові́ (по голі́вці) кого — поблажливо поставитися до чиїх-небудь вчинків (звичайно недобрих), схвалити їх; похвалити. — За обман суду по голові не погладять, та й хуліганив ти. З ножем на жінку ви з Севою кинулись (Хижняк, Невгамовна, 1961, 28); Я помітила, що ти.. почав далеко щедріше розсилати листи, ніж було перше; за се, звісно, тебе варто по голівці погладить (Л. Укр., V, 1956, 18).
2. перен., розм. Ударити, побити кого-небудь. Фарона першого погладив По тім’ю гострим кладенцем [мечем] І добре так його ударив, Що сей вильнув наверх денцем (Котл., І, 1952, 255).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 709.