ПОГЛУЗУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док. 1. Док. до глузува́ти. Писар вже прохолов од своєї злості і тепер задумав поглузувати з о. Артемія (Н.-Лев., IV, 1956, 189); Він хоче посміятися над собою, поглузувати з.. походеньок довкола чужої оселі, але замість сміху з грудей виривається зітхання (Стельмах, І, 1962, 400); — Гігієна! — хотів поглузувати Завадка, але Леон, засліплений досягненнями свого господарства, не вловив іронічного тону свого гостя (Вільде, Сестри.., 1958, 122).
2. Глузувати якийсь час. А що ж на вас [дітей] вони скажуть? Знаю вашу славу! Поглузують, покепкують Та й кинуть під лаву (Шевч., І, 1963, 72); [Писар:] Підеш до учителів, вони з тебе поглузують трохи — тямиш? (К.-Карий, І, 1960, 69).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 711.