ПОГОДЖА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., рідко, ПОГОДИ́ТИ, джу́, ди́ш, док., розм.
1. неперех. Сприяти кому-небудь у чомусь. [Вареник:] І куди тільки та совість поділася? Як я, то кожному погоджаю, кожному потрапляю, щоб якнайкраще!.. (Кроп., II, 1958, 195); Погодив тоді бог козакам надрать у своїх ворогів усячини (П. Куліш, Вибр., 1969, 67); // безос. Тепер мені погодило, Що прядиво не вродило, Та вродила чечевиця, Та буде мені фартух і спідниця (Чуб., V, 1874, 1184).
2. перех. Примиряти кого-небудь. Погоди їх, чого вони сваряться?; // перен. Сполучати, поєднувати що-небудь з чимсь іншим. Олію з водою ніколи не погодиш (Номис, 1864, № 4155); — Олексин батько ви! Поміщик! В хлопській свиті! Признайте, се в умі нелегко погодити (Фр., X, 1954, 198).
3. перех. Домовляти кого-небудь. Погодити наймита.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 715.