ПОГОМОНІ́ТИ, ню́, ни́ш, док. Гомоніти якийсь час. Погомонівши там з судящими [судовиками] довгенько, вийшов до Ївги губернатор (Кв.-Осн., II, 1956, 288); — Ну, годі вже вам, хлопці. Далебі, як півні, зчепилися. Не те, щоб погомоніти тихо-мирно… (Головко, II, 1957, 419); Юрба ще трохи погомоніла, потопталась і.. стала поволі розходитися (Тют., Вир, 1964, 180).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 718.