ПОГО́НИЧ, а, ч. 1. Той, хто поганяє, супроводжує запряжених або нав’ючених тварин (коней, волів і т. ін.). Запрягли [запорожці] коні в ридван, посадили Василя Невольника за погонича і помчали нас із двору (П. Куліш, Вибр., 1969, 194); Солдати, їздові, погоничі верблюдів і козаки — всі разом кинулися до теплих хвиль [моря] (Тулуб, В степу.., 1964, 259); * Образно. — Не дуже я приємний для ледарів погонич, Але й мені замало приємності від них (Бажан, Вибр., 1940, 132); // Те саме, що візни́к
1. Він усе штовхав погонича кулаком у спину, ..як тільки фаетон нахилявся набік (Н.-Лев., II, 1956, 204); Екіпаж прискорив хід і був би викинув своїх їздців, якби погонич раптом не стримав гарячих коней (Кач., II, 1958, 230).
2. Той, хто супроводжує худобу, коней, коли їх переганяють куди-небудь.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 719.