ПОГОРДУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док.
1. Поставитися до кого-небудь зневажливо, зверхньо, презирливо. — Не погордуйте нами та не забувайте за моє ласкаве прохання! — гукав Кміта (Н.-Лев., IV, 1956, 343); — Така ж вона хороша та привітна. Все мене за походи розпитувала, і горілочки піднесла, не погордувала (Тулуб, Людолови, І, 1957, 344); // Знехтувати чим-небудь. Не погордуйте моїм проханням (Л. Укр., V, 1956, 292); Разом з цукерками і квітами, якими погордувала Ольга, Онопрій викинув на смітник засохлі пелюстки троянд (Іщук, Вербівчани, 1961, 75).
2. Поставитися до кого-, чого-небудь з огидою, відразою. Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тонесенько по тарілці та й поставила перед кумом. — Живися, кумочку, не погордуй! (Фр., IV, 1950, 57).
3. над ким, рідко. Виявити надмірну гордість, гонор. [Грицько:] Що мені в неї, христа ради ласкавого слова прохати? ..Не на такого напала! Наді мною не погордує, не потішить пихи! (Стар., Вибр., 1959, 251).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 720.