ПО́ГУК, у, ч. Звук людського голосу; вигук. Купи людей усе рідшали;.. відрізнявсь голос від голоса, гук від погука (Вовчок, І, 1955, 306); Вже не чутно тут було величальних погуків, завмерли бучні співи (Загреб., Диво, 1968, 324); // Сильний звук, шум, створюваний чим-небудь. Лунко котиться дражливий погук — авторове кашляння (Кач., II, 1958, 89); * Образно. Слуховими, музикальними образами оперує Шевченко залюбки в одній з найкращих своїх поем — у «Гамалії», що вся є немов дзвінким погуком козацького геройства, відваги і енергії (Фр., XVI, 1955, 269).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 727.