ПОГУЛЯ́ННЯ, я, с., розм.
1. Те саме, що гу́ля́нка 1, 3. У неділю одпросилась якось у батька на погуляння (Вовчок, І, 1955, 58); Простий люд у Персії виспівує собі його [Гафіза] газелі, як звичайні пісні про щире людське кохання та про веселе погуляння! (Крим., Вибр., 1965, 263).
2. Те саме, що прогу́лянка. Що божого ранку виносить Марина в світлицю дитя на погуляння (Мирний, IV, 1955, 231); Подались ми на море хутенько І по хвилях морських погуляння Почали ми в неділю раненько (Л. Укр., І, 1951, 17).
3. перен., поет. Битва, кривавий поєдинок. По всій славній Україні Заревли великі дзвони, Щоб сідлали хлопці коні, Щоб мечі-шаблі гострили Та збирались.. на веселе погуляння, На кроваве залицяння (Шевч., II, 1963, 60); [Маруся:] Нащо я тобі? Тобі заманеться на погуляння піти, лицарською силою помірятися,.. — я тілько буду тобі руки в’язати, твоїй голові думок завдавати (Мирний, V, 1955, 113); [Сотник:] Я заздрісний, що з вами не лечу На бенкет той, на чесне погуляння (Стар., Вибр., 1959, 481).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 728.