ПОДЗЬО́БАНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до подзьоба́ти 3. Подзьобане віспою бородате обличчя осміхалося (Коцюб., І, 1955, 368); На подзьобаному дощем піску залишалися відбитки його босих ніг (Шиян, Гроза.., 1956, 682); * Образно. — Це й тебе стосується, — відповів Євген Панасович, вдивляючись в листочок цигаркового паперу, густо подзьобаний чорним ряботинням літер друкарської машинки (Речм., Весн. грози, 1961, 84); * У порівн. За огорожею безвільно лежало розімліле, заспокоєне море без жодної хвильки, тільки рябе якесь, ніби подзьобане дощовими краплинами (Збан., Сеспель, 1961, 41); // у знач. прикм. Зирк — перед нею стоїть паламар і держе [держить] в руках олив’яну тарілочку з високою подзьобаною проскурою (Мирний, III, 1954, 321); Жалюгідний вигляд мав подзьобаний, гривастий лев на рештках кам’яного ганку (Юхвід, Оля, 1959, 33).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 741.