ПОДІВА́ТИ, а́ю, а́єш; наказ. сп. поді́нь; док., перех., розм.
1. Покласти, засунути все або багато чого-небудь кудись так, що важко знайти. — Тепер сих горішків ніде не подіваю, так при собі й носитиму (Кв.-Осн., II, 1956, 35).
2. Знайти для всіх або багатьох, усього або багато чого-небудь місце, притулок і т. ін. Куди подівати втікачів?; Куди подівати ці пальта?; // Відіслати, відправити або знищити всіх або багатьох, усе або багато чого-небудь, щоб позбутися. — А де ти подівав панотців? — спитав отець Мельхиседек [у погонича] (Н.-Лев., III, 1956, 121).
3. Використати, витратити все або багато чого-небудь. — Ото! І де він подівав ті гроші? — заскрипів дід Оникій (Н.-Лев., IV, 1956, 205).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 745.