ПОЖДА́ТИ, жду́, жде́ш, док.
1. перех. і без додатка. Ждати якийсь час. Прийшов [Еней] к Троянцям помаленьку І крався нишком, потихеньку, Де їм велів себе пождать (Котл., І, 1952, 156); [Галина:] Не йди, мила, за другого, Пожди мене, молодого (Кроп., II, 1958, 91); Мотузка пождав, поки затихли всі (Головко, II, 1957, 133); // наказ. сп. пожди́, пожді́ть. Уживається в знач. «не йди (не йдіть)», «побудь (побудьте) на місці», «зупинись (зупиніться)», «почекай (почекайте)». Крутнувсь [Карпо] — і пішов. — Пожди, — гукаю за ним, — не сердься-бо… (Коцюб., І, 1955, 301); Пожди, пожди! Є ще справи. Маєш час! — кинув до нього підбадьорений Тучинський (Досв., Вибр., 1959, 191).
Ждать-пожда́ть, фольк., підсил. — те саме, що пожда́ти. Ждуть-пождуть [одрадяни], а їх все-таки на жнива не кличуть (Мирний, IV, 1955, 242); Пожде́ш! — уживається для вираження іронії з приводу даремних надій, сподівань і т. ін. — Цей продасть по дешевшій ціні! — лиха усмішка заворушилась під тонкими вусами чоловіка. — Пождеш! Він рідного батька дешевше віддасть, аніж ці вікна (Стельмах, І, 1962, 230).
2. неперех., з чим і без додатка. Не поспішати якийсь час з чим-небудь, з виконанням чого-небудь.[Руфін:] Зібрались ви [християни] не тільки для відправи?.. Ви не могли пождати? [Прісцілла:] Не могли, бо паска незабаром, треба зважить (Л. Укр., II, 1951, 413); — Чого ж ти, Мироне, не пождав із землею?.. Причаївся б, і.. дивився б, як люди наділи беруть (Стельмах, II, 1962, 146); — Пішов [я] до Судії: оддай за сина Зосю. А він — бодай йому по правді так жилося! — Ще, каже, замала. Пождімо років три… (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 226); // наказ. сп. пожди́, пожді́ть. Уживається: а) в знач. «май (майте) терпіння». — Пождіть, не плачте, дітоньки милі (Граб., І, 1959, 332); — Пожди. Не перебивай! (Довж., І, 1958, 386); Пождіть, пождіть, товариші, ще будем їсти й пити, Коли б ви нам допомогли капіталістів бити! (Тич., І, 1957, 70); б) для вираження застереження або погрози. — Чого прийшли ви, голодрабці?.. Пождіть, — ваш витісним ми дух! (Котл., І, 1952, 237); Востаннє глянула [панна] й сказала: «Пожди, я батькові скажу!» (Сос., І, 1957, 350).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 772.