ПОЖЕ́ЖА, і, ж. Полум’я, яке охоплює і знищує все, що може горіти, а також саме горіння, знищення чого-небудь вогнем. Нараз Маруся, ..глянувши у вікно, закричала: — Пожежа десь! Горить! (Хотк., II, 1966, 25); На тлі ясної пожежі.. [виділявся] танцюючий кінь з вершником (Тют., Вир, 1964, 528); // Місце, де що-небудь горить або горіло. Соломія побігла на пожежу, мов несамовита (Н.-Лев., VI, 1966, 415); * Образно. У нутрі моїм пожежа, — заливати випада! (Крим., Вибр., 1965, 294); * У порівн. Над горою край неба палав, Мов пожежа далека (Фр., XII, 1953, 486); — Коли біда підступає пожежею, не треба чвар, панове майстри (Тулуб, Людолови, II, 1957, 88); // перен. Сильне почуття, що швидко охоплює кого-небудь. В усьому його єстві стільки палкої образи, злості і темноти, що, здається, одна лиш смерть уже погасить дивовижну пожежу в його пропащій душі! (Довж., І, 1958, 118); // перен. Бурхливий вияв, розвиток чого-небудь, що широко розпросторюється, охоплює щось. Ішов 1848 рік.. Скрізь червоніла пожежа вільного духу… (Мирний, II, 1954, 130); Коли знову підступить пожежа до наших кордонів, наші сини мають бути готовими взяти зброю в руки (Донч., VI, 1957, 587).
◊ Не на поже́жу — немає чого, куди поспішати; Як (мов, немо́в і т. ін.) із поже́жі [уско́чити (влеті́ти і т. ін.)] — дуже швидко, поспішно (ускочити, влетіти і т. ін.). Він ускочив у хатину, як із пожежі (Тют., Вир, 1964, 224); Як (мов, немо́в і т. ін.) на поже́жі [бі́гати (метуши́тися і т. ін.)] — кидатися в усі боки; метатися. — Здурів! здурів! їй-богу, здурів… — кричала Маланка, бігаючи по хаті, як на пожежі (Коцюб., II, 1955, 21); Як (мов, немо́в і т. ін.) на поже́жу: а) дуже швидко, поспішно. — Голуб жінку б’є! — дзвоне [дзвонить] чутка від хати до хати, і люди біжать немов на пожежу (Мирний, І, 1954, 157); Початок тропаря він добре знав, що ж до кінця, то був трохи невпевнений, що скаже вірно, тому й поспішав мов на пожежу (Добр., Ол. солдатики, 1961, 24); б) дуже голосно, сильно. — Обертався [Мемет] на всі сторони і скликав, як на пожежу: — Усеїн!.. Мустафа-а-а!.. (Коцюб., І, 1955, 398); — А один у нас вартував біля церкви — почув лемент — та в дзвони. Ударив, як на пожежу (Збан., Єдина, 1959, 134).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 772.