ПОЗАДКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док., розм.
1. Піти, полізти і т. ін. куди-небудь задом наперед, назад. Бабуся позадкувала до дверей, махаючи руками (Хижняк, Тамара, 1959, 262); Коліями квапливо пропихкав паровоз і, певне пройшовши стрілку, позадкував до ешелону (Загреб., Європа 45, 1959, 90); // Податися назад (від несподіванки, злякавшись кого-, чого-небудь і т. ін.). Мишастий [кінь] підвів голову й позадкував у голоблях (Довж., І, 1958, 77); Зупинився [Євген] і враз із виряченими очима позадкував від горбатого дідуся, який стояв на галявині (Донч., VI, 1957, 24); // Відступити в бою, на війні. Першими позадкували німецькі солдати, тоді гайдамаки схопились і кинулись тікати (Панч, І, 1956, 324).
2. перен. Відмовитися від своїх думок, слів, намірів, обіцянок. — Ну, скажу я вам зараз, що згодний. Не криюсь: хочеться мені так сказати… А раптом трапиться щось, і мені доведеться позадкувати (Шовк., Інженери, 1956, 218); — Все ясно, — говорила [Ніна] Максимові за вечірнім чаєм у своїй квартирі. — Павло перелякався і позадкував. Перелякався, що я справді з’явлюся до нього (Добр., Тече річка.., 1961, 209).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 786.