ПОЗВОЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПОЗВО́ЛИТИ, лю, лиш, док., розм.
1. перех., неперех, і з інфін. Те саме, що дозволя́ти. В війні, яка вибухла між нами [Воронами] і вами [Совами], він [Пугукало] усе оминав моє гніздо і ніколи не позволяв робити мені кривди (Фр., IV, 1950, 112); Хоч позволив хан на пісках Новим кошем стати, Та заказав запорожцям Церкву будувати (Шевч., II, 1953, 30); [Дівчата (співають):] Признаюсь по правді: Сватати не буду — Не позволять батько, Не позволять мати (Гер., Вибр., 1955, 224); Я вже давно хочу спитати Вас, чи позволяє Вам стан здоров’я працювати над чим і що Ви тепер пишете? (Коцюб., III, 1956, 257); Може доля коли позволить.. Вас побачити, то й радість буде (Стеф., III, 1954, 235); — Чи хорошу дочку маєш, позволь подивиться (Чуб., V, 1874, 57); — Яка хороша паняночка, — мовила [бабуся], усміхаючись. — Позвольте мені вашу рученьку поцілувати (Мирний, III, 1954, 299).
◊ Позволя́ти (позво́лити) собі́: а) те саме, що Дозволя́ти (дозво́лити) собі́ (див. дозволя́ти). Другим разом я позволю собі ширше висловити свою думку про книжечки Спілки (Коцюб., III, 1956, 204); Шановний Друже! Я таки позволю собі все Вас так називати, як було давніше в листах (Л. Укр., V, 1956, 353); б) зважуватися на що-небудь; нехтуючи чим-небудь, чинити щось. Позволяю собі робити такі поїздки через те, що дорога морем нітрошки не втомлює мене (Коцюб., III, 1956, 352).
2. неперех., наказ. сп., у знач. вставн. сл. позво́ль (позво́льте). Ввічлива форма висловлення незгоди, заперечення, протесту. [Саня:] Помиляєтесь, Оресте Михайловичу, дресировка всякому потрібна. [Орест:] Позвольте, однак… (Л. Укр., II, 1951, 46); — Позвольте, ще не кінець на тім, — говорив Бенедьо (Фр., V, 1951, 379).
3. перех., заст. Ввічлива форма пропонування чого-небудь. [Кольпортер:] Може, добродійство газетку нову позволять: дневники [журнали] свіжі, політичні й літературні (Фр., IX, 1952, 14).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 808.