ПОЗИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех. і без додатка.
1. Притягати когось до судової відповідальності, подавати позов на когось, судитися з ким-небудь. Усяк знав, що од його у селі усе лихо встає, та, еге!..ніхто не жалівся на його і не позивав його ніхто, бо багатого батька син був (Кв.-Осн., II, 1956, 255); Схочу — дам їсти, не схочу — й так буде, а що сам візьмеш — позиватиму як злодія (Л. Укр., III, 1952, 638); Казав, що просила ніби Марія і його, Якова, щоб звести з чоловіком. Та він радив позивати, а не миритися (Головко, II, 1957, 150).
Позива́ти в суд (до су́ду) — подавати до суду позов на кого-небудь. Мислі до суду не позивають (Номис, 1864, № 5805); Повісив [Карпо] голову, мовчить.., той чоловік, що позичав гроші, теж напосів, у суд хоче позивати (Коцюб., І, 1955, 304); Позива́ти на суд — виклика́ти до суду, подаючи позов на кого-небудь. [Казидорога:] Хочу злодія на суд громадський позивати (Фр., IX, 1952, 388); Руб ру́ба позива́є див. руб1.
2. рідко. Спонукати до задоволення якої-небудь фізіологічної потреби. — Оця тарань так і позива на воду, — сказала вона й утерла рукавом рота (Морд., І, 1958, 93).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 812.