ПОЗИВА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок. Звертатися з позовом на кого-небудь до суду. Старий звернувсь до Йона: — Поженеш коні на пашу, бо завтра вдосвіта поїду в волость позиватись (Коцюб., І, 1955, 238); Жили [хуторяни] в лугах та ярах віками. Кого не візьми — рідня.. Були в них свої, ніким не писані, дикі закони: вкрав — не позивайся, сам украдь (Тют., Вир, 1964, 369); // з ким. Мати з ким-небудь судову справу. Цур йому з дужим бороться, а з багатим позиваться! (Номис, 1864, № 1099); — Пан Стадницький знову позивається з лісовиками. Ще мало йому землі. У рік волі заховав од нас його батько золоту грамоту, а син хоче зовсім старцями поробити людей (Стельмах, І, 1962, 272); // зневажл. Постійно судитися, займатися позовами. [Петро:] Я не той, батьку, щоб позвами пробавлятися.. Краще б було, коли б і ті, що позиваються, кинули свої позви та, як брати, помирилися самі між собою (Мирний, V, 1955, 177).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 812.