ПОЗІВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., діал.
1. Зівати не дуже сильно або час від часу. Злегка позіваючи, лагодився [пріор] прилягти і віддихнути після доброго обіду (Фр., II, 1950, 169).
2. перен. Допускати промахи, помилки; хибити. Я з п’ющими за пліт не виливаю, З їдцями їм, для бійки маю бук, На празнику життя не позіваю, Та в бідності не опускаю рук (Фр., XI, 1952, 61).
3. перен. Зяяти. Долішня половина печі була відкрита і позівала темною.. пащекою (Фр., II, 1950, 256).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 816.