ПО́ЗІХИ, ів, мн. (одн. по́зіх, у, ч.). Мимовільні поодинокі глибокі дихальні рухи, здійснювані з широко відкритим ротом, а також звуки, що виникають при цьому. Федір позіхнув так, що мало рот йому не роздерся. За ним — Кесар. А там уже й на Миколу перейшли ті позіхи (Збан., Курил. о-ви, 1963, 65); // рідко. Те саме, що зітха́ння. Забудь, що я колись за ніжні вічка Весь обливавсь кипучими слізьми: Гидкий-бо то був час неволі-тьми За позіх твій, за млявий вигляд личка .(Граб., І, 1959, 260).
◊ По́зіхи змага́ють (беру́ть) кого — непереборно хочеться позіхати кому-небудь. Почне ж Тарас говорити про щось серйозно, вона умисне, ніби її змагають позіхи, прикриває долонею рота (Мушк., Чорний хліб, 1960, 114).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 817.