ПОКАРЛЮ́ЧЕНИЙ, а, е, розм.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до покарлю́чити. Чого се старий, покарлючений старістю дід цілісінький день під тополями мовчки сидить або іноді щось там белькоче та тихо кива головою? (Дн. Чайка, Тв., 1960, 147).
2. у знач. прикм. Який має звивини, закрути, вигини і т. ін.; нерівний. Росли там покарлючені дубки (Загреб., Шепіт, 1966, 17); Вулиця наша, насправді, вузенька ще й покарлючена (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 22).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 16.