ПОКАЯ́ННИЙ, а, е. Який містить у собі покаяння; сповнений каяття. Панич читав, читав і читав святу книжку. З покаянних канонів він перейшов до хвалебних акафістів (Крим., Вибр., 1965, 418); Я обіцяв конче щось дати для одної з перших трьох книжок журналу — і, звичайно, нічого не дав. Доведеться писати покаянного листа (Коцюб., III, 1956, 391); // Який виражає або свідчить про покаяння, каяття. [Річард:] Та невже він дума, що я просив би вибачення в нього? [Джонатан:] Він покаянних слів не зажадає (Л. Укр., III, 1952, 105); // Перейнятий покаянням, каяттям. Покаянний грішник; Немає двох Шевченків: незламного і покаянного. Є один Шевченко — борець до кінця (Слово про Кобзаря, 1961, 102).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 18.