ПОКЛИГА́ТИ, а́ю, а́єш, док., розм. Піти повільно, ходою стомленої, знесиленої людини. Стоїть [парубок], як скам’янів, та побілів-побілів. І вже не скоро, дивлюсь, поклигав кудись, як неживий (Тесл., Вибр., 1950, 25); Сеспель вийшов з лікарні, похнюпившись поклигав вулицею. Нічого втішного йому не сказали (Збан., Сеспель, 1961, 439).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 29.