ПОКЛИ́КАННЯ, я, с.
1. Внутрішній потяг, здатність, схильність до певної справи, професії. Писала Галя й зять до «коханих родичів», що Славко не поробив ніяких іспитів,.. що він не думає братися за науку, бо не має до того покликання (Март., Тв., 1954, 424); Після перших драматичних спроб Панас Мирний звертається до прози, де знаходить своє справжнє покликання (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 631); Покликання до складання пісень у Шевченка було настільки великим, що народнопісенні образи, мотиви, які завжди роїлися в його голові, часто виливались у формі імпровізації (Нар. тв. та етн., 2, 1964, 38).
2. Призначення. Велике покликання матері народити людину, але найвеличніше — народити й виховати не вовка, а друга, не хижака, а брата (Довж., І, 1958, 335); Розуміла [Л. Українка] покликання своє: поезією-зброєю служити боротьбі за соціальне і національне визволення народу (Рильський, III, 1956, 281).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 30.