ПОКЛИ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., перех. і неперех.
1. Вигукувати час від часу; покрикувати. — Рист! рист! — покликують і собі вівчарі… (Коцюб., II, 1955, 324).
2. Вигукувати що-небудь з почуттям, з хвилюванням. [Любов (співає.., уриває і покликує):] Ах, яка чудова ніч, а ми й не дивимось! (Л. Укр., II, 1951, 26).
3. Звертатися до когось, кликати кого-небудь. Устим людей покликує: — Сини, Виходить так, ми люди не останні! Ми тут зійшлися, месники бідноти, Окривджені панами кріпаки (Мал., Книга.., 1954, 67); * Образно. Серденько кволе до часу постаріло, Марно минуле до себе покликую (Граб., І, 1959, 322).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 31.