ПОКОЗА́ЧЕНИЙ, а, е. Який покозачився. З Остапом виїхав тонкогубий, гостроносий Семен Забуський, покозачений шляхтич (Панч, Гомон. Україна, 1954, 405); Покозачене селянство чинило упертий опір всяким вимогам поміщиків і королівських старост відбувати повинності (Іст. УРСР, І, 1953, 179).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 34.