ПО́КО́РМ, у, ч.
1. Те, що їдять і п’ють, чим харчуються; їжа. — Гой, козаченьку, пане ж мій, Який же буде покорм твій? — Будем їсти саламаху, Козацькую затираху (Пісні та романси.., І, 1956, 132); Вже ж без покорму та не жити! От Коник і стриба до Мурав’я (Бор., Тв., 1957, 156).
2. перев. по́корм. Материнське молоко. Через місяць після родин, без хліба і з нудьги, мати занедужала і в неї нестало покорму (Стор., І, 1957, 348).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 38.