ПОКОРЯ́ТИСЯ, я́юся, я́єшся, недок., ПОКОРИ́ТИСЯ, рю́ся, ри́шся, док.
1. Визнавати чиюсь владу, виявляючи покору (завойовникам, володарям і т. ін.). Всюди, Де неоглядна земля покоряється Римській державі, Житиму я у людей на устах (Зеров, Вибр., 1966, 332); [Префект:] Котрі ж боги йому не покорились, ті вигнані були або й розп’яті (Л. Укр., III, 1952, 456); Трохи-потроху піщани закричали, загвалтували, що вони панові довіку не покоряться (Мирний, І, 1949, 189).
2. Беззаперечно слухатися кого-небудь, піддаватися впливові когось. Не люблю я покорятись та гнути перед усяким дідьком спину (Н.-Лев., IV, 1956, 174); Він думав, що сказати, він гарячково працював мозком, чим налякати юнака, чим його доконати, чим заставити його покоритися (Тют., Вир, 1964, 153); * Образно. Дивись, я сміюсь, коли серце ридає, і погляд, і голос мені покорились, я тиха, спокійна (Л. Укр., І, 1951, 193).
3. Приймати що-небудь без опору, примирятися з необхідністю чого-небудь; підлягати чомусь. І доведу я, що кожне створіння в світах животіє, Лише покоряючись вічним законам, в яких народилось (Зеров, Вибр., 1966, 196); Ішов на смерть і не прощався. Козак природі покоривсь (Котл., І, 1952, 223); Морозила свекруха її душу тим страшенним своїм жахом смерті, тією близькістю до смерті і тим, що не хотіла вона ніяк покоритись — умирати… (Григ., Вибр., 1959, 322); Вона не малювала собі будучини ані рожевими, ані темними фарбами; попросту не хотіла підіймати завіси. Цілком покорилася, віддалася — і це заспокоїло (Хотк., II, 1966, 132); // Робити, чинити, поводитися згідно з певними обставинами, звичаями, вимогами. В такій невикінченій формі.. віддаю я його [твір «Атта Троль»] тепер публіці, покоряючись намаганням, що справді не від мене походять (Л. Укр., IV, 1954, 132).
4. тільки недок. Пас. до покоря́ти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 39.