ПОКОСИ́ТИ 1, ошу́, о́сиш, док., перех.
1. Косити (див. коси́ти1 1) якийсь час. Підійшов до нього Марко, привітався. Попросив несміло: — Дайте-но, дядьку, покосити (Цюпа, Назустріч.., 1958, 450).
2. Закінчити косити; скосити що-небудь. Чи я в полі не травиця була, Чи я в полі не зелена росла? Взяли ж мене покосили І на сіно посушили! (Нар. лірика, 1956, 291); В полі покосили жито й пшеницю (Ів., Опов.., 1949, 202).
3. перен. Знищити, вбити всіх або багатьох; // безос. А тут друга війна, оця, з фашистами. І знову всі пішли. І батьки, що по фінській вціліли, і сини, що вже підросли. Там їх і покосило всіх… (Кучер, Трудна любов, 1960, 42).
ПОКОСИ́ТИ2, о́шу, о́сиш, док., перех.
1. Зробити косим (у 2, 3 знач.); // безос. — Які ж в тебе очі бистрі до чужого добра! — дивується Григорій. — Гляди, щоб їх не покосило (Стельмах, І, 1962, 230).
2. також чим. Подивитися збоку, скоса; скосити (очі). Кінь покосив на хазяїна блискучим оком.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 39.