ПОКРА́ПАТИ, покра́паю, покра́паєш і покра́плю, покра́плеш, док.
1. неперех. Крапати якийсь час (про дощ). — Літо зійде — дощ не покрапає (Гончар, Тронка, 1963, 61).
2. перех. Вкрити щось краплями чого-небудь. Як гарно ложку ніс [батько] до рота, підтримуючи знизу шкоринкою хліба, щоб не покрапать рядно (Довж., Зач. Десна, 1957, 478).
3. перех., перен. Вкрити якусь поверхню чим-небудь дрібним у багатьох місцях. — Збудую [хату], уже й майстрів договорив, обсаджу тополями й вишнями. Старенькій матері звелю покрапати навколо запашними квітками (Головко, І, 1957, 69).
ПОКРАПА́ТИ, а́є, недок. Крапати потроху або час від часу (про дощ). Ніч… темно… дощ покрапає… (Хотк., Довбуш, 1965, 301).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 42.