ПОКРЕ́КТУВАТИ, ую, уєш. недок. Кректати злегка або час від часу. Похитуючи сивою головою та покректуючи, чвалає старий далі, шукаючи, де б спочити (Коцюб., І, 1955, 161); Вони, покректуючи від натуги, підважили її [рибу], підняли над содою і вкинули в човен (Стельмах, І, 1962, 435); Федот сидів у холодку, знявши сорочку, просихав тілом на легенькому вітерці, блаженно покректував (Тют., Вир, 1964, 232); Кілька свійських білих качок вишикувались перед дверима хати і, лагідно покректуючи, чекали на господиню, що винесе їм їсти (Досв., Вибр., 1959, 438).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 43.