Що oзначає слово - "покій"



Тлумачний он-лайн словник української мови «UA-BOOKS.com.ua» об’єднує слова та словосполучення з різних словників.


ПО́КІЙ, ко́ю, ч., заст.

1. Відсутність руху і шуму; тиша. Південь наближавсь, Угамувався мир дібровний; В таємних надрах лісу став Покій, словами невимовний (Щог., Поезії, 1958, 320); // Тихе, мирне життя, згода. [Петро:] Він те [закон] установлює, дбаючи про мир та покій у сім’ ї, а ще більше він дбає про всесвітній мир (Мирний, V, 1955, 177); // Мир, примирення. Візьміть назад свої гостинці, Одправте їх к багатирю Енею і просіть покою (Котл., І, 1952, 275).

2. Душевна рівновага; відсутність хвилювання, турбот, тривог, сумнівів і т. ін. На серці затихають муки; на душі — радість, покій (Мирний, III, 1954, 32); [Сербин:] Взяла ти, Мар’яно, моє серце, і не буде йому покою до самої могили (Вас., III, 1960, 32).

Дава́ти (да́ти) собі́ по́кій — переставати турбуватися, хвилюватися; заспокоюватися. Ми б, ви та я, попотужили, може, й поплакали та й дали собі покій, а Остап ні — собі покою не давав (Вовчок, І, 1955, 328); Да́ти по́кій кому — перестати турбувати, тривожити кого-небудь, докучати комусь. — Дай мені покій, Матвійчику, — одказала я, — я дуже спати хочу (Вовчок, VI, 1956, 320); Жи́ти в поко́ї з ким — жити у злагоді, у мирі з ким-небудь. Серденько моє, Колись ми обоє Любились вірно, Чесно, примірно, І жили в покої! (Пісні та романси.., II, 1956, 9); Нічим їй ніхто не догодить, ні з ким жити в покої, в лагоді не може (Коцюб., І, 1955, 465); Іти́ (проси́тися і т. ін.) на по́кій — іти (проситися і т. ін.) на відпочинок; На поко́ї [бу́ти (сиді́ти і т. ін.)] — не працювати, відпочивати (бути у відставці, на пенсії і т. ін.). Сидіть дома, на покої, Не пристало козакові (Бор., Тв., 1957, 119); Не дава́ти (не да́ти) собі́ поко́ю — не переставати турбуватися, хвилюватися; не заспокоюватися; Не дава́ти поко́ю кому — турбувати, тривожити кого-небудь, докучати комусь. А Маруся не встає — Їй покою не дає Сон: щось серце чує… (Бор., Тв., 1957, 67); Дядина гримає, що дитина нікому не дає покою (Мирний, І, 1954, 91); Не зна́ти поко́ю — не мати душевної рівноваги, бути вічно в роботі, турботах, тривозі, хвилюватися. Щоб тебе пекло та варило! Щоб ти не знав ні вдень, ні вночі покою! (Номис, 1864, № 3720); Не знали ми покою Над нивою чужою (Нагн., Вибр., 1950, 264).

◊ Ві́чний по́кі́й: а) заспокоєння після смерті. Стара вже стала, пора б і кісточкам на вічний покій… (Стор., І, 1957, 103); б) уживається при згадці про покійного. [Демко:] Як покійні батько померли, царство їм небесне, вічний покій, мені тоді було годів з десяток (Кроп., II, 1958, 198); — Вічна пам’ять, синочки… Вічний покій… (Кучер, Голод, 1961, 223).

ПОКІ́Й, ко́ю, ч.

1. Те саме, що кімна́та. А доня взаперті сидить В своєму сумному покої (Шевч., II, 1963, 32); Адась вийшов з маминого покою (Фр., VII, 1951, 73); Будинок у Плачинди просторий, міщанський, на п’ять покоїв (Стельмах, І, 1962, 308).

Прийма́льний покі́й — приміщення у лікарні, де хворі одержують першу допомогу, де їх розподіляють по палатах. Ось і лікарня. Зайшли до приймального покою (Є. Кравч., Сердечна розмова, 1957, 23).

2. перев. мн. Пишне, багате приміщення. Панові заманулось покоївки. Її ото й узяли до панських покоїв (Мирний, II, 1954, 158); Оці будинки, покої, по яких перше блукала одна несита і загребуща людина, — тепер підуть під школи (Коцюб., II, 1955, 83).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 24.